Людина - не товар. Історія Надії.

 ... Мене звати Надія. Мені 19 років. Освіта  незакінчена вища.  

Два роки тому приїхала до Києва з Дніпра і вступила на навчання до одного зі столичних вішів. Я гарно співала, любила танцювати, а любов до музики мені передала моя мама, яка сама мене навчила грати на фортепіано.

На стипендію надіятися не довелося, але перші два курси закінчила успішно завдяки батькам. У мене було багато друзів. Я завжди знаходила годину і на вечірки, і на театр, і гарну компанію. Не сумувала ніколи, любила гарно та яскраво вдягатися.

Коли я приїхала на канікули до Дніпра, до мене додому сходилися всі мої колишні однокласники. Ми засиджувалися до самого ранку, не помічаючи, як швидко минає година.

Мої дві менші сестрички-близнята Віра і Люба завжди просилися до нашого гурту. Я знала, що я їхній найбільший авторитет, і вони намагалися бути у всьому схожими на мене. Вони по черзі носили моє взуття та одяг. І навіть зачіску робили точнісінько, як я, збиравши своє довге волосся на вершечку голови.

Наша старенька бабуся жила під Дніпром у селі та батькам частенько доводилося до неї навідуватися.

Але одного разу сталося невиправним. Батько загинув у автокатастрофі.

Мама залишилася з моїми двома сестричками сама, а я повернулася до Києва з надією знайти добре оплачувану роботу, плануючи навчання відкласти на пізніше.

Один із моїх однокурсників рекомендував мені звернутися до нашого спільного друга, який мав би нагоду влаштувати на роботу до Німеччини, куди він виїхав три роки тому, а до Києва приїжджав регулярно "у справах".  Я була дуже рада, що Влад з великим розумінням поставився до моєї проблеми та обіцяв допомогти.

За кілька днів Влад сам знайшов мене і повідомив, що для мене є добре оплачувана робота офіціантки в одному з ресторанів Німеччини. Я без вагань погодилася. Крім того, Влад запропонував свою допомогу в оформленні закордонного паспорта та візи. Він погодився також з тим, що всі витрати я поверну йому з перших своїх заробітків. Все йшло дуже добре.

Мамі я вирішила не говорити про свої наміри, бо знала - вона переживатиме, що я залишила навчання.

Я пробула у цьому борделі понад три місяці. Спочатку досить довго я відмовлялася працювати з клієнтами. Мене жорстоко карали і попереджали, що я не маю жодних шансів на втечу: мій паспорт відібрано, мови я не знаю і, крім того, мені нарахували борг 1000 німецьких марок, який мені необхідно якнайшвидше повернути. Мені погрожували, що мене просто вб'ють і ніхто про це не дізнається, якщо я за місяць не відпрацюю ці гроші. Мене замикали в порожній кімнаті без їжі на кілька днів. Мене били та погрожували, що розправлятися з моєю родиною. Вони знали все про моїх близьких. Лише тепер мені стало зрозуміло, що Влад був справжнісіньким звідником. (Його тут називали Стас).

Разом зі мною мешкали інші дівчата. Більшість із них були чешки чи польки. Вони розуміли російську. З Лілею та Валею я зв'язок втратила. Здається, їх перевезли на інше місце.

На першому поверсі нашого будинку був ресторан. Нас змушували там працювати. Ми мили посуд, чистили підлогу, протирали вікна. Увечері ми мали сидіти з клієнтами за столиками, а потім розважати їх у ліжку.

Але щодня клієнтів було багато і серед дня. Більшість із них були водії великих автофургонів. Я зрозуміла, що бордель стоїть десь біля великої автомагістралі.

Мене змусили перефарбувати волосся, а косметику вживати лише найяскравіших кольорів, щоб приваблювати клієнтів. Оплата за все вираховувалася з мого заробітку. 

Мені страшно було уявити, що мої сестрички-близнята, яким я завжди була прикладом, дізнаються про моє становище. А мама?... Я навіть не сказала їй, що їду до Німеччини.

Якось увечері один із наших клієнтів занадто багато випив і не хотів розраховуватись. Зчинилася бійка на яку приїхала поліція. Вони стали перевіряти документи та арештували всіх, у кого їх не було. Тож я потрапила до в'язниці. 

Мені дозволили зв'язатися з українською амбасадою, яка обіцяє мені допомогти повернутись додому. Але я спочатку хотіла б, щоб судили всіх, хто обманув мене і хто змушував мене до проституції. 

Крім того, мені дуже важко повертатись після того, що було зі мною. Моє здоров'я підірване... Я вже не потрібна така нікому ні тут, ні вдома. Хто може мені допомогти?

(Історія з архіву центру "Ла Страда-Україна")

Джерело:

Запобігання торгівлі людьми: Навч.-метод. посібник/ Вид третє, дод. і виправ. - Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. - 176 с. з іл.