Не вбивай мене, мамо!

Я з’явився завсім недавно. Зараз я сиджу в неньки в животику, але за дев’ять місяців з’явлюся на світ. Мамуся піклується про мене, часто вмикає спокійну музику. Ввечері приходить із роботи тато. Він обіймає неньку і гладить її животик, у якому живу я. Коли я з’явлюся на світ, у нас буде найщасливіша родина, адже я вже так сильно люблю їх.

Моя мама більшу частину часу проводить удома. Але з першої до п’ятої вона йде на роботу в школу. Після школи мая мама приходить додому і їсть, а разом з нею їм я. Усе завжди таке смачне! Потім моя ненька дивиться телевізор і плете, готується до уроків. А ввечері приходить татко, і вони йдуть спати. Так зазвичай і минають дні. Мій тато у всьому намагається догодити ненці. Він такий добрий! Скоріше б мені народитися, я б щовечора їх обіймав, цілував. От було б чудово! З кожним днем я росту все більше. У мене починають з’являтися ручки та ніжки. Я все бачу, відчуваю, а мої батьки напевне цього не знають. Я можу бачити, що вони роблять, а вони не здатні зазирнути в животик і побачити, як я махаю їм ручкою та усміхаюся. Мені так весело і так добре! 

Інколи мою маму відвідує бабуся. Вана дуже ніжна і турботлива. Бабуся приносить мамі їжу, а ще пелюшки та одяг для мене, хоча вони ще не знають, хто народиться, хлопчик чи дівчинка. Мені так приємно, що вони всі думають про мене і піклуються. Пройшов місяць. Я стаю все більшим. У мене вже з’явилися улюблені страви, якими годує мама, музика, яку вона часто слухає. Сьогодні в мами не було уроків, тому що учні поїхали на екскурсію, і вона прийшла додому раніше. Відчинила двері й побачила там тата з якоюсь дівчиною. По-моєму, вона теж була ніжна і ласкава, як мама, тому що тато обіймав її, цілував і усміхався. Але неньці вона чомусь не сподобалася. Вона почала кричати на татка. Дівчинка в цей час швидко зібрала речі й утекла, а мама з татом стали лаятися. Я ще ніколи не бачив, щоб вони сварилися. Мама голосно кричала і била татка по обличчю. Тато образився і кудись пішов, а мама крикнула на вздогін, щоб він більше не приходив. Потім вона сіла у крісло і розплакалася. Мені було її так шкода… Я так хотів їй чимось допомогти, але не міг. Тоді вирішив, що коли з’явлюся на світ, завжди буду заспокоювати мою милу неньку, і вона ніколи не плакатиме. Адже я її так люблю! Перший раз у животику мені стало якось незатишно. Чомусь заболіла ліва ручка. Може, це тому, що мама плакала і нервувала? Мені вже захотілося їсти, а ненька, здається, зовсім про це забула. Дивно, раніше такого ніколи не було. Але нічого, я ще потерплю, головне, щоб матусі полегшало, і вона помирилася з татом. Сьогодні мама лягла спати одна, тато так і не прийшов. Було дуже незатишно без нього, я засмутився. А ще ненька дуже погано погодувала мене, з’ївши якісь сухарики. Бідна мама, вона не може заснути і знову плаче. Як мені хочеться вилізти з животика й обійняти її своїми маленькими ручками. Може б їй полегшало…

Настав ранок. Мама вже прокинулася, але все одно лежить на дивані. Я знову зголоднів. Чому вона не звертає на мене уваги, чому не піклується, як раніше? І де мій татко, я вже так сильно за ним скучив! Нарешті, мама встала з дивана, пішла на кухню. Може, вона мене нагодує! Ні, вона сідає на стілець і знову ридає. Я повільно гладжу рукою її животик і шепочу їй ніжні слова. Як шкода, що вона нічого не чує… Мама висуває шухляду, щось бере і клацає запальничкою. Цікаво, що вона роб… Тьху, я задихаюся. Що це, Господи, яка гидота! Що вона робить? У маленькому затишному животику, де я живу, ніколи цього не було! Мені так погано, дим ріже очі, я кашляю. Мамо, пожалій мене, що ти робиш, мені так неприємно! Ні, вона не чує мене і вдихає в себе якусь мерзоту. Я засмучуюся і починаю плакати. Мама хапається за живіт, її нудить. Нарешті вона перестає палити. Але диму в животику так багато! А ненька знову плаче, і я плачу разом з нею, тому що від цього жахливого смороду я кашляю, в мене починає боліти сердечко. 

Мама нагодувала мене, але знову, на жаль, не тим, чим би мені хотілося. Чому раптом усе так різко змінилося? Може, я чимось скривдив улюблену неньку, але чим? Мама не пішла сьогодні в школу. Вона залишилася вдома і проплакала весь день. Моє серденько розболілося ще сильніше. Вона знову вдихала якусь гидоту. Мені все більше хочеться куди-небуть утекти з її животика. Тут стало зовсім незатишно. 

Сьогодні ненька прокинулася рано. Їй не спалось. Вона погодувала мене чимось. Було не дуже смачно. Тепер мені хочеться пити. Мама, ніби прочитавши мої думки, підходить до холодильника і дістає якусь пляшку. Вона наливає в маленький стаканчик якусь прозору рідину. Мама підносить склянку до рота і різко перекидає її всередину. Боже, яка отрута, який жахливий смак! Я одразу випльовую це. Мені дуже огидно й образливо. Навіщо мама так мучить мене, невже їй байдуже, що зі мною буде?.. Ні, так не може бути. Але я все одно не розумію, як їй може бути краще від того, що заподіює мені шкоду? Невже так буде завжди?

Минає ще кілька днів. Усе стало ще гірше. Мама майже не годує мене, лише вдихає дим, п’є і цілими днями лежить на дивані і плаче. Мені дуже погано. Часто болить голова і серце, інколи нудить. У колись ніжному і м’якому животику стало просто неможливо! Я часто стукаю по ньому своїми ручками і сподіваюся з відси вибратися. Але це, на жаль, неможливо. Я задихаюся тут. А татко так жодного разу і не відвідав нас. Може, він розлюбив нас, і ми стали йому просто непотрібні? Що ж усе таки відбулося? До мене немає нікому справи. Я сиджу і плачу. Мені так самотньо…

Пройшло ще кілька днів. До нас приїжджала бабуся. Вона про щось довго сперечалася з мамою, і поїхала від нас уся у сльозах. Чим мама її скривдила? Спочатку вони просто розмовляли, а потім мама сказала лише одне слово, і бабуся заплакала. Я взагалі нічого не розумію. Що ж вона сказала?..‘‘Треба робити ‘‘апорт’’ або ‘‘аборт’’. Точно не пам’ятаю, та це і не важливо. 

Мамуся знову прокинулася рано і забула погодувати мене. Але я більше не плачу. Я звик, що на мене не звертають уваги. Мама одяглася і кудись пішла. Вона йшла і плакала, а перехожі оберталися в її бік і про щось шепотілися. Мама підійшла до якогось невідомого будинку. Перед входом перехрестилися і пов’язала на голову хустку. Усередині будо багато людей. Мама взяла свічку, поставила її перед іконою і стала когось благати, щоб він її простив, що вона не хоче щось робити, але в неї немає іншого виходу. Як дивно мама поводиться, вона раніше ніколи не ходила сюди. Дивне місце, але воно мені подобається. За що ж мама просить пробачення? Може, за те, що скривдила мене і не погодувала? Невже вона одумалася і повернеться до татка? Нарешті, ненька помолилася і вийшла з будинку. На вулиці вона зняла хустку, поклавши її в сумочку, піймала машину і кудись поїхала. 

У машині мене починає нудити. Нарешті авто зупиняється, і мама виходить біля якогось будинку, ще більш дивного, ніж перший. Навколо бігають люди в білих халатах і в смішних ковпаках на голові. Але мені чомусь страшно, і я стискаюся у грудку. Мама входить у будинок і йде кудись по довгому коридору. Вона підходить до людини в білому халаті, він бере її за руку і веде в кабінет. Там стоять ще два лікарі. Усередині кабінет весь білий, там стоїть щось схоже на ліжко, а над ним горять лампи. Я починаю боятися ще більше. Мені так страшно, мамо. Чомусь знову починає боліти серденько… Лікарі саджають маму на це дивне ліжко, яке вони називають ‘‘операційним столом’’, зачиняють двері в кабінет і починають до чогось готуватися. Один із лікарів приносить залізну тацю, де розкладені лиховісні предмети: якісь ножі і величезні щипці. Господи, що вони збираються робити?..  Мама хотіла налякати мене? Не треба, люба моя, я і так уже дуже наляканий. Я так хочу скоріше народитися, підрости і допомогти тобі, тільки не давай цим лікарям нічого зі мною зробити, прошу тебе, адже я так сильно тебе люблю…

Раптом лікар бере шприц і щось коле моїй неньці. За кілька хвилин вона засинає. Але я не сплю, все бачу і відчуваю… Лікарі беруть у руки свої лиховісні інструменти і схиляються над ненькою. Чому мені так страшно, чомусь у мене течуть сльози, і так щемить моє маленьке серденько? Що задумали ці люди в білих халатах? Навіщо вони приспали мою неньку? Адже вона ніколи б не допустила, щоб зі мною зробили щось погане, адже вона любить мене…

Ось лікар бере щипці і занурює їх у неньку. Господи, вони вже біля мене! Я стискаюся ще сильніше, щоб сховатися, але вони все таки зачіпають мою ніжку і з неї сочиться кров. Боже, як боляче… Я хапаюся за свою ніжку і намагаюся якось зупинити кров. Але все марно - рана занадто глибока… Мамо, де ж ти, чому ти спиш і не зупиниш їх?.. Я краще залишуся в цьому брудному животику, але я не хочу вмирати… Не треба, будь ласка… І знову плачу, а безжалісні щипці наносять мені наступний удар, цього разу в беззахисні груди… Крові все більше… Я відчуваю, що помираю… Як же мені боляче, Господи, навіщо вони так чинять зі мною, у чому я винний?.. Я вже не плачу - я кричу, хоча сил усе менше, і я відчуваю, як життя поступово йде з мене… От щипці з’являються знову. Я кидаюся на них, але сталь набагато сильніша за мої незміцнілі маленькі рученята. Щипці  перехоплюють мою маленьку шийку і тягнуть назовні. Пручатися і плакати незмога. Мене все одно ніхто не почує. Я задихаюся, кров бризкає з мого тіла. Лікарі витягають мене з маминого животика, але я вже мертвий…

Лікарі байдуже дивляться на мої останки і без докору сумління кидають їх у сміттєве відро, а маму через деякий час перевозять в іншу палату. Незабаром вона прокинеться і піде додому. Усе буде як раніше, лише мене вже ніколи більше не буде в її животику, я ніколи не народжуся і не підросту. Я завжди залишуся тут, у сміттєвому відрі. Я ніколи не зможу обійняти її, пригорнути до себе і поцілувати. Я ніколи не піду в садок і школу. Моя мама ніколи не побачить моїх перших кроків. Не почує моїх перших слів і ніколи так і не дізнається, як сильно я її любив…

Стаття ‘‘Не вбивай мене, мамо!’’// 

ТV Експерт. - 12 лютого 2009. - И7